Дисциплінарна процедура – це не просто норми закону чи процесуальні формальності. Для суспільства вона має сенс лише тоді, коли підтримує базове очікування: порушення тягнуть за собою наслідки, а відповідальність є реальною й невідворотною. Щоб забезпечити цей результат в умовах постійного перевантаження системи, запровадили механізм пріоритетності у дисциплінарних провадженнях. Це просте управлінське рішення: коли людей і часу не вистачає, першочергово потрібно розглядати скарги про найсерйозніші порушення та випадки, що викликають очевидний суспільний резонанс.
Щоб зрозуміти, чому питання пріоритетності стало настільки гострим, повернімося до точки, де дисциплінарна система перестала функціонувати. Критичний злам стався у серпні 2021 року, коли Вища рада правосуддя зупинила розподіл дисциплінарних скарг. Підставою стало набрання чинності Законом України №1635-ІХ, який передбачив нову модель дисциплінарного провадження із запровадженням інституту дисциплінарних інспекторів. Попередній склад ВРП виходив із того, що в таких умовах Дисциплінарні палати не можуть самостійно розглядати дисциплінарні справи і, по суті, процес повністю зупинився.

Але саме тут проявилася головна проблема: накопичений масив виявився настільки великим, що навіть за умов належної організації система об’єктивно не встигала опрацьовувати всі скарги в розумні строки. Тобто дисциплінарний механізм був відновлений, однак працювати як раніше вже не міг.
Саме тому наприкінці 2023 року Вища рада правосуддя виклала Регламент ВРП у новій редакції, прямо врахувавши масштаб накопичення скарг і потребу впорядкувати їх розгляд. Саме тоді критерії пріоритетності вперше були системно закріплені у регламентних правилах. Це мало забезпечити більш керований рух дисциплінарних матеріалів у межах загальної черги.
Відповідно до цієї логіки дисциплінарні скарги розглядаються у хронологічному порядку за датою надходження із застосуванням пріоритетності як коригувального механізму. Якщо узагальнити критерії, першопочатковими для розгляду мають бути визначені скарги, які потенційно можуть мати наслідком звільнення судді; скарги щодо суддів, стосовно яких зупинено кваліфікаційне оцінювання, а також ті, де наведено відомості про дії судді, що викликали значний суспільний інтерес. Цей порядок і наразі має застосовуватись в дисциплінарній процедурі.
Для того, щоб цей механізм запрацював повною мірою, ключовим був ще один елемент – запуск інституції, для якої і створювалася нова модель. 23 грудня 2024 року розпочала роботу Служба дисциплінарних інспекторів ВРП – через три роки після фактичної зупинки дисциплінарного розгляду й накопичення критичного масиву нерозглянутих скарг. Уже на старті система зайшла в роботу з колосальним навантаженням: у відкритих джерелах у січні 2025 року фіксувався «стартовий масив» – внаслідок автоматизованого розподілу в провадження дисциплінарних інспекторів передали 10 906 дисциплінарних скарг, а також додатково 758 звернень, що надійшли після початку роботи. При цьому потік нових звернень не зменшився: лише протягом 2025 року до ВРП надійшло близько 11 тисяч нових скарг. Тобто, навіть після запуску СДІ доводилося одночасно «розгрібати» старі накопичення і приймати нову хвилю звернень.
У пошуках виходу обговорювалися різні варіанти, зокрема запровадження попередніх процедурних «фільтрів» на етапі подання дисциплінарної скарги. Частина з них встановлювала обмеження – наприклад, запровадження збору за подання дисциплінарної скарги або звуження кола суб’єктів, які можуть її подати. Такий підхід потенційно міг зменшити навантаження на систему, водночас створював ризик звуження доступу до дисциплінарного механізму та обмеження можливостей суспільного контролю, через що зазнав суттєвої критики. Натомість пріоритезація виглядала більш збалансованою: впорядкувати внутрішній рух матеріалів так, щоб першими розглядалися справи, де зволікання є найбільш ризиковим і може мати найтяжчі наслідки. Логіка проста: дисциплінарна система не здатна однаково швидко опрацювати всю лавину скарг, тому повинна мати інструмент, який забезпечує керований порядок і концентрацію зусиль там, де ціна зволікання найвища.
Тож, у цьому матеріалі ми розглянемо, чому пріоритетність у дисциплінарній процедурі досі не працює як повноцінний управлінський інструмент, які фактори «з’їдають час» на ключових етапах та чому затягування розгляду пріоритетних скарг створює системний ризик: від зниження результативності до реальних можливостей уникнення порушниками відповідальності.

Пріоритетність до запуску СДІ: зміни та очікування

Тарас Кузик також наголошував, що дисциплінарним інспекторам з першого дня потрібно буде систематизувати роботу і пройти навчання щодо методів організації процесів. Як приклад практичного інструменту він згадував умовну модель «зелений-жовтий-червоний», тобто сегментацію скарг за рівнем складності. Важливо, що за його логікою, пріоритетні справи варто запускати в роботу першими, оскільки зазвичай вони більш складні, потребують більшої кількості запитів та часу на збирання матеріалів, а, отже, потребують раннього старту для дотримання розумних строків.
Водночас під час конкурсних процедур звучала і друга важлива позиція – необхідність розмежовувати очікуваний темп розгляду та об’єктивні процесуальні обмеження. Так, Олександра Любарець, чинна дисциплінарна інспекторка, яка подавалася на посаду керівника СДІ та мала попередній досвід роботи у ВРП, під час презентації власного бачення розвитку Служби наголошувала: питання пріоритетності обговорювалося у ВРП і раніше, однак навіть у резонансних або пріоритетних справах існують фактори, що об’єктивно впливають на тривалість розгляду. Частина матеріалів потребує інформації від інших органів, підготовки запитів, збору й перевірки документів, а також часу на очікування відповідей та їхню верифікацію. Тобто «пріоритетність» не завжди означає миттєвий результат – і це важливе застереження, яке має бути враховане під час формування реалістичних підходів до планування та контролю строків.Водночас, на нашу думку, ці дві позиції доповнюють одна одну. Вони підкреслюють головне: пріоритетність – це передусім першочергове включення справ у роботу та забезпечення безперервного, контрольованого руху матеріалів, без необґрунтованих пауз. 
Показово, що тема пріоритезації звучала не лише на співбесідах кандидатів на посаду керівника СДІ, а й обговорювалася на етапі добору заступника керівника та дисциплінарних інспекторів. Тобто на рівні задуму й запуску Служби це питання розглядали як базовий елемент організації роботи. Саме тому доцільно окремо зафіксувати, що попри увагу до теми на старті, у практиці роботи СДІ пріоритетність досі не стала тим інструментом, який забезпечує стабільний і передбачуваний темп у ключових провадженнях.
Тож, вже до створення СДІ пріоритетність розглядалася як практичне управлінське завдання. Це підтверджують як регламентні зміни наприкінці 2023 року, що системно закріпили критерії та механізм першочергового опрацювання окремих категорій проваджень, так і фокус конкурсних процедур, де кандидати говорили про потребу метрик, внутрішніх правил і алгоритмів роботи з масивом скарг. Водночас подальша практика показала, що формалізація критеріїв сама по собі не гарантує прискорення: ключовою залишається саме спроможність застосовувати ці механізми.
Практичні проблеми реалізації пріоритетності в роботі СДІ
Попри те, що питання пріоритетності було інструментально закладене ще до запуску СДІ, вирішальним є не сам нормативний дизайн, а його застосування у щоденній роботі.
Після запуску СДІ система автоматизованого розподілу забезпечила між дисциплінарними інспекторами приблизно однакові масиви скарг. Однак ключовий момент полягає в іншому: присвоєння скарзі статусу пріоритетної та застосування регламентних критеріїв здійснюється на рівні конкретного інспектора, який ухвалює відповідне рішення у межах попередньої перевірки. Тому, за однакових стартових умов навантаження фактична черговість і темп розгляду, як виявилось, стали значною мірою залежати від індивідуального підходу до оцінки пріоритетності та організації роботи з матеріалами.
Відповідно до публічної презентації результатів роботи СДІ, за підсумками першого року діяльності інспектори надали статус пріоритетних 174 скаргам. Варто враховувати, що визначення пріоритетності здійснюється інспекторами самостійно. У разі відмінностей у підходах, окремі скарги, які за змістом могли б відповідати ознакам пріоритетних, фактично можуть залишатися без цього статусу. Водночас показники фактичного темпу просування скарг, які визнали пріоритетними, демонструють, що сам по собі цей статус не гарантує належного розгляду. 

Ще один маркер дисбалансу – частка пріоритетних скарг, за якими розгляд завершився результатом. За рік лише 27 скарг завершилися притягненням судді до дисциплінарної відповідальності, частину з них було об’єднано в межах одного дисциплінарного провадження. На тлі загальної кількості це означає, що значна частина справ, які мали б рухатися першими, не отримали очікуваного результату в межах пріоритетного реагування.
Паралельно є інша тенденція: СДІ активно відкриває дисциплінарні справи в категоріях проваджень, які не мають статусу пріоритетних. Логіку такої диспропорції можна частково зрозуміти: простіші справи легше довести до результату, вони швидше дають кількісні показники й створюють відчуття прогресу. Зрозуміло, що опрацювання таких справ є необхідним елементом дисциплінарної роботи: вони формують загальну практику, підтримують функціонування процедури та дозволяють системі не накопичувати «побутовий» масив проваджень. Однак суспільний запит до дисциплінарного механізму інший. Громадянське суспільство очікує не показової статистики, а дієвого, передбачуваного механізму, який працює з найсерйознішими порушеннями та виконує не лише каральну, а й превентивну функцію – формує чіткий сигнал суддівському корпусу, що дисциплінарна відповідальність є реальною і її неможливо уникнути шляхом зволікання.
Окремо проблема у тому, як інспектори застосовують критерії пріоритетності на практиці. Формально вони мають керуватися Регламентом ВРП, але фактично підходи відрізняються. Це видно навіть із кількості скарг, яким різні інспектори надали статус пріоритетних. За інформацією наших колег із Фундації DeJure станом на кінець 2025 року, показники коливаються від 1 до 16, що свідчить про істотну варіативність у застосуванні критеріїв. Такий розрив також свідчить про залежність результату від підходу конкретного інспектора і, очевидно, про недостатній рівень уніфікації практики на рівні СДІ.
Колеги наводять низку показових прикладів, які ілюструють різницю підходів: після того, як НАБУ та САП спільно з СБУ викрили суддю Дениса Донцова з Приморського районного суду Одеси та його близьку родичку-адвокатку на отриманні неправомірної вигоди в 10 тисяч доларів, до ВРП надійшли дві скарги щодо цих фактів. Одну з них інспектор Олексій Гура визначив пріоритетною, водночас інспектор Ігор Заїка не надав такого статусу іншій тотожній скарзі. Аналогічно інспектор В’ячеслав Череп не застосував критерій «значного суспільного інтересу» у скарзі стосовно суддів Сергія Вовка та В’ячеслава Підпалого щодо аномалій з автоматизованим розподілом позовів від Андрія Портнова. У сукупності ці приклади демонструють, що за формально єдиних критеріїв на практиці рішення можуть істотно відрізнятися залежно від підходу конкретного інспектора.
Проблема пріоритизації не теоретична дискусія про «кращі правила», а питання, яке безпосередньо визначає темп руху матеріалів і результат дисциплінарного провадження. Її прояви видно не лише у статистиці, а й у конкретних ситуаціях, з якими у власній роботі стикнулися і ми. Далі – приклади нашої практики, що ілюструють реальне застосування пріоритетності та її наслідків.

Окремі повідомлення також стосувалися теми обстрілів, військових подій, оцінки руйнування Каховської ГЕС. У листуванні були твердження, які заперечували відповідальність рф та відтворювали пропагандистські пояснення подій. Зокрема, в одному з епізодів вона фактично виправдовувала ураження житлової будівлі (готелю), аргументуючи це тим, що там нібито перебували військові. Окрім цього, фіксувалися обставини щодо незвично швидкого розгляду суддею справ, зокрема щодо позбавлення батьківських прав, розірвання шлюбу та визначення місця проживання неповнолітньої дитини, визнання особи недієздатною, встановлення опіки та призначення опікуна. Такі рішення потенційно могли використовуватися для ухилення від мобілізації.
Після оприлюднення наведених фактів наші юристи подали дисциплінарну скаргу на дії судді. Відповідно до звіту про автоматизований розподіл справи, скарга була розподілена на дисциплінарного інспектора Ковальчук Аліну Валеріївну.
Невдовзі процес отримав ще один формальний імпульс: приблизно за тиждень після нашого звернення Державне бюро розслідувань подало окрему скаргу щодо цієї ж судді з аналогічним за суттю предметом. Скарга ДБР була розподілена на інспектора Троня Ігоря Володимировича. У керованій системі це мало б означати одне: об’єднання матеріалів, концентрацію ресурсу і швидкий розгляд у межах єдиного провадження.
Втім, подальший перебіг подій засвідчив інше. В обох випадках дисциплінарні інспектори визнали скарги пріоритетними та внесли пропозиції про відкриття дисциплінарних справ.
Зрештою, першою по суті розглянули скаргу ДБР, за підсумками якої запропонували притягнути суддю до дисциплінарної відповідальності. Натомість дисциплінарне провадження за нашою скаргою закрили. У підсумку маємо приклад неефективного використання ресурсу.
Замість того, щоб консолідувати скарги в одному провадженні та розглянути їх як єдиний масив матеріалів, справи потрапили до різних дисциплінарних інспекторів. У результаті два інспектори паралельно працювали з тотожними обставинами: аналізували одні й ті самі факти, збирали матеріали, витрачали час на процесуальні дії. Така організація роботи не прискорює розгляд – вона дублює зусилля, подвоює навантаження і створює ризик повторного проходження тих самих етапів. Така «паралельна робота» також свідчить про недостатню координацію та відсутність між інспекторами належної комунікації щодо цього. 
Звісно, суддю притягнули до дисциплінарної відповідальності, і сам факт ухвалення результативного рішення є позитивним та важливим для довіри до дисциплінарного механізму. Проте навіть у цій резонансній справі система продемонструвала організаційні збої: різний темп руху двох споріднених скарг, відсутність їх об’єднання та дублювання роботи між інспекторами. Якщо механізм пріоритетності та координації не працює належно навіть у справах із високим публічним інтересом, то ефективність розгляду менш резонансних скарг закономірно викликає ще більше запитань.

Це не поодинокий сюжет у її суддівській практиці. Серед інших відомих рішень – зобов’язання генпрокурора забрати у НАБУ справу про рекордний хабар у 5 млн доларів. Реалізувати цей сценарій, на щастя, не вдалося, а згодом ця справа принесла ЗСУ понад 300 млн грн. Так само Ільєва неодноразово ухвалювала рішення, які були потрібні одіозному Портнову. 
Додаткові питання до доброчесності підсилювали й розслідування медіа: журналісти BIHUS.Info повідомляли про дорогі автомобілі у родини судді, будівництво під Києвом та мільйонні «подарунки», які пов’язували з її матір’ю. Публічно озвучене пояснення походження коштів – заняття фермерством і продаж пиріжків – виглядає щонайменше дискусійним.
Попри наведені обставини, протягом тривалого часу – фактично більше року від моменту початку роботи Служби (і понад 2 роки від подання) – скарга перебуває на стадії попередньої перевірки у провадженні дисциплінарного інспектора Олексія Кабанця. З огляду на характер наведених фактів і публічно відомий контекст кримінального провадження, така скарга об’єктивно мала підстави стати пріоритетною. Втім, фактично її розгляд, як видається, здійснюється у загальному хронологічному порядку.
Показовою є різниця в темпі процесуальних рішень щодо матеріалів, які стосуються одних і тих самих обставин. Так, за скаргою НАБУ та САП, поданою у січні 2025 року та розподіленої на інспектора Олексія Гура щодо судді Ільєвої, ВРП відкрила дисциплінарну справу вже у травні 2025 року. Тобто у межах кількох місяців було ухвалено процесуальне рішення, тоді як скарга, подана ще у грудні 2023 року, понад рік залишається на етапі попередньої перевірки. Це свідчить про очевидну непередбачуваність черговості та темпу їх опрацювання навіть в межах одного предмета розгляду. Важливо, що така різниця не є поодинокою, подібне простежується і в інших дисциплінарних провадженнях.
Різниця в темпах вкотре підсвічує ключову проблему: пріоритетність у нинішньому вигляді не гарантує швидкого реагування на ті скарги, де ризики найбільші, а суспільний інтерес – очевидний. Ба більше, за спостереженнями, інструмент пріоритетності застосовується неоднаково та не забезпечує уніфікованого підходу до руху справ. У таких умовах пріоритетність перестає бути управлінським механізмом, а перетворюється на декларативну конструкцію, яка не змінює фактичного порядку опрацювання матеріалів.
Пріоритетність очима СДІ: висновки з першого року роботи
Додатковий контекст з’явився під час презентації результатів роботи СДІ за перший рік діяльності. Коментарі керівництва Служби та дисциплінарних інспекторів дали рідкісну можливість зрозуміти, як СДІ працює зсередини та якими підходами керується. Однією з ключових тем цієї розмови стала пріоритетність.
Зокрема, керівник СДІ Тарас Кузик зазначив, що у комп’ютерній системі обігу матеріалів кожен дисциплінарний інспектор має доступ до інформації про те, які скарги визначено пріоритетними, і може самостійно відстежувати рух справи. За його словами, члени ВРП також бачать позначку «пріоритетна» і розуміють, що провадження потребує відповідного темпу. Водночас ця формальна «видимість» не трансформується в суттєве скорочення строків розгляду. За оцінкою керівника СДІ, одну пріоритетну скаргу у ВРП розглядають у середньому 9-12 місяців, що задає робочий орієнтир для очікуваного темпу навіть у пріоритетних провадженнях.
Окремо у виступі керівника Служби прозвучало питання внутрішнього розподілу відповідальності за визначення пріоритетності. Кузик наголосив, що визначення скарги як пріоритетної відповідно до законодавства є зоною відповідальності кожного інспектора індивідуально. Водночас, за його словами, питання регулярно обговорюється на оперативних нарадах – з акцентом на строки розгляду та стадію, на якій перебувають провадження. Ситуації, коли один інспектор визнає скаргу пріоритетною, а інший – ні, Кузик охарактеризував як поодинокі, пояснивши це тим, що щодо пріоритетних скарг у Службі вже сформувалася стала практика. Він також зауважив, що в окремих випадках СДІ підходить до пріоритетності навіть ширше, ніж це прямо випливає з формальних критеріїв.
Поряд із цим помітний розрив між тим, як представники СДІ описують стан застосування пріоритетності, і тим, що випливає з показників фактичного руху матеріалів та наведених прикладів. Такий дисонанс важливий як індикатор браку єдиних робочих стандартів і управлінських механізмів, які б забезпечували однакове застосування критеріїв у щоденній роботі.
Кузик підкреслив, що одним із ключових викликів для СДІ у 2026 році залишається розгляд пріоритетних скарг у встановлені строки. Він пояснив, що законом встановлено строк розгляду до 18 місяців, і Служба планує вживати всіх заходів, аби вкладатися в ці межі. У цьому контексті він окреслив структурну складність: однаковий граничний строк (18 місяців) поширюється не лише на пріоритетні, а й на інші провадження, які почали надходити з початку процесуальної діяльності СДІ. За цих умов Служба опиняється перед необхідністю одночасно тримати темп і за пріоритетними, і за непріоритетними скаргами, адже останні також не можуть лишатися поза увагою. 
Важливо врахувати й те, що нещодавно до СДІ долучилися нові дисциплінарні інспектори. Зважаючи на рік функціонування СДІ, вони б мали отримати зрозумілу рамку напрацьованих підходів. Однак у ситуації, коли механізм пріоритезації та загальна організація роботи залишаються фрагментарними, нові інспектори фактично заходять у систему без належно формалізованих процедур і стандартизованих підходів. Значна частина процесуальних рішень і робочих пріоритетів формуються на рівні індивідуального підходу конкретного інспектора – і це ускладнює можливість швидко влитися в роботу, перейняти сталі практики та працювати в узгодженому темпі. У довгостроковій перспективі така ситуація створює ризик для кадрової стабільності, яка й так залишається вразливою.

Важливий аспект, який окремо варто підсвітити, полягає в тому, що затягування дисциплінарних процедур має не лише організаційні наслідки, а й створює можливості для уникнення відповідальності. Коли скарга тривалий час перебуває на стадії попередньої перевірки або фактично не рухається, у судді з’являється час скористатися альтернативним сценарієм – подати заяву про почесну відставку й фактично уникнути відповідальності. 
Цей ризик проявляється, зокрема, у справах про встановлення батьківства з метою ухилення від мобілізації. З нашої практики: після подання нами дисциплінарних скарг питання про відставку щонайменше двох суддів – Анатолія Надопти та Тараса Левка – зупинили. Тобто наявність дисциплінарного провадження може виконувати запобіжну функцію й не дозволяти уникнути відповідальності.